Дуже тяжко ще йому тримати спинку, відштовхуватись колінцями і зловити рівновагу, щоб не буцьнутись з рук на груди. Але так дивно - дуже швидко все змінюється - один день таки буцяє на груди, на наступний вже втримується на руках, але лягає сам на живіт, щоб руки переставити до переду і знов відштовхнутись колінцями, а потім пересунутись вслід за тим, куди поставив руки. А ще на наступний день він переставляє руки по черзі, не лягаючи на живіт взагалі. І от за якихось кілька днів з незграбно дриаючої ніжками дитиночки ми дістали повзаючу маляту.
Наразі в насі забіги ще дуже короткі. А ті страшні зусилля, яких вимагає процес, Юліанчик супроводжує голосним пихтінням, яке дуже скоро переходить в крики. Тоді підбігає мама і каже синочку, який він силач / чемпіон, бере на ручки і носить дитиночку по хаті, все приговорюючи який він в мами молодець.
Ну і щоб уникнути непередбачуваних, передчасних польотів, ми з Юліанчиком спустилися на підлогу і тепер повзаєм / бавимось / спимо тут.
От так от. Син росте. Час біжить і він вже ніколи не повернеться до нас сюди і не застане нас тут такими, якими ми тут є сьогодні. Ловити миті. Вони всі супер класні, вони всі справжні.
Немає коментарів:
Дописати коментар
...І що Ви про це все думаєте?..