Дала синові кришечку і питаю
- скільки в тебе кришичок?

дивиться і каже
- одна

дала йому апельсинову шкірку
- а скільки шкірок?

син
- одна

мама:
- а чого більше кришечок чи шкірок?
- шкірок

-----
На днях почав чітко вимовляти букву 'Л', але по звичці так її 'неправильно' і говорить

М: Скільки кутів в квадрата?
Ю: 4
М: А порахуєш?
Ю: Та! 1 2 3 4, - і по колу, - 5 6 7!
М: То аж 7?
Ю: ні - 4
М: Ми ж щойно рахували, вийшло 7
Ю: Ні - 4, - і знов рахує вже врізнобій, - 1 2 5 7 6
М: Ох-ох, то скільки ж то тих кутів..., - берусь за голову
Ю: 4
М: Ясно, 4

Син повертає крадрат на 45 градусів і каже

Ю: А тепер ромб!
М: Ух-ти! Точно! А скільки кутів в ромба?
Ю: Не знаю
М: А в квадрата?

Ю: 4

М: А в ромба?

Ю: Не знаю

Багатоteen

Це син так 111 назвав.
Домалювали цифри в табличці. До 120.

Словотвір і аналогії в іграх разума

Син сам собі поставив і вирішує складну когнітивну задачу:
Як сказати дванадцять якщо два - це two?

Twofteen!

А п'ятнадцять, якщо п'ять - це five?
Fiveteen!

Аналогії з four - fourteen, six - sixteen, seven - seventeen

Як все починалось.

Наразі ніякої ревності не спостерігається. А я так її, не без остраху, треба сказати, але чекала. А тут - халява!

Хоча навіть при таких полегшених умовах мама умудрилась на сина посваритись, пошикати і навіть шльопнути. Бідний син вже почав з переляком на маму дивитись після любого зчиненого шуму. А дитиночка ж не винна, що мама не приспособилась.

Ми ніяк попередньо не привчали сина ні до чого специфічного, що би нам могло зараз бути корисним, оскільки просто не знали, що з того всього могло би принести користь, а що би тільки стресу додало. Так і вирішили - хай все іде своїм ходом.

Так, наприклад, не привчали до того, щоб не шуміти, коли хтось спить. І мама постійно сина одьоргує - тихіше, пошепки, не шуми. Хоча от за 2 тижні ніби заходить принаймні в спальню тихенько.

Хоча пошепки навчився говорити ще в філармонії - дома говорить голосно преголосно. Ходили на демку англійської розвивайки недавно - син там такий тихенький претихенький, говорить собі під носик ледь ледь чути. Хоч ніби не соромиться і не зажимається.

Ще багато невчасних 'чому' почалась.
Вечір, майже ніч, темно, місто, центр, в мене руки зайняті, кажу, щоб взявся за трубу возика і йшов з нами - 'чому?' і не робить того, що я кажу. Я можу повторювати до посиніння, а син не слухаючи навіть що я там пояснюю знов 'чому?'. Яка логіка запитувати, якщо не цікаво, що тобі відповідають??? І не робить того, що сказано. Хоча не хочеться природну цікавість забивати, якщо це взагалі вона.

Ну і таке всяке. Дійсно, син мені таким великим тепер здається. Саме великим - але не старшим. Просто величезним. Величезна голова, ноги, попа, руки. Хоча емоційно і не сприймаю його великим... але от почала дратуватись. Надіюсь, що на цьому і закінчила :).

Літо пронеслось в суєті буднів, можна сказати.

Були з сином багато на городі. Виростили свій урожай.

Син восновному до баби і до діда тягнувся - мама хай собі робить що хоче, за мамою не дуже пропадав. То впринципі добре, значить син в мамі впевнений - мама є і нікуди не дінеться, за що впринципі і боролись. З дідом взагалі дуже цікаво, особливо дірочки сверлильним станком сверлити, чи патички різати пилою, чи просто коли дідо на драбину закине повище. З бабою квіточки в саду дивились, сунички збирали і що саме приємне - баба годує!

Їздили на велосипеді з мамою (на велокріслі) десь до початку червня.

Другу половину літа мама зрідка злегка відлучалася і отут син зразу згадав що йому треба ще й маму. Взагалі липень і серпень виходило менше уваги приділяти синові. Ми не гуляли, не малювали, не займались нічим цілеспрямовано, син пішов у вільне плавання на ці місяці. Це означає сидів цілодобово за татковим телефоном і дивився відео. Хоч якось заспокоює, що не просто мультики, а типу букви вчили там і англійські пісеньки. Але всеодно очі шкода. Йому би бігати, по драбинах лазити, спритність розвивати. З другого боку може то в нас така своєрідна гармонія вийшла трошки фізично і трошки розумово.

Тепер Юліан знає купу розумних пісеньок - англійський алфавіт, рахує по англ до 20 і з перебоями до 100, поміж то може сказати - goodby see you again, I have fun today...

Ну а за мною програма реабілітації за літо. Тобто - займатись з дитиною :)!

Дуже полюбляє син майданчики. Може тому що ми на них дуже рідко буваєм. Можна сказати зовсім не буваєм, до цієї весни взагалі рік не були - все в басейн бігали, потім весною і літом як тільки є час для гуляння - їдемо до баби на город і в саду син там бігає і бавиться. В бабиних сусідів, які межують з нами, там четверо малих дітей і в гуртожитку навпроти мої однолітки зараз народили дітей і ми всім кагалом там збираємось і бавимось. А зараз з вересня ми не можемо туди їздити і все тут в квартирі сидимо. А як вийде нам погуляти то майданчики наш незмінний фаворит.

На майданчиках найцікавіше вилізти повище на драбину і там кудись перебратись на висоті (на сусідню драбину) ну або хоча би перелізти її з другого боку, або повисіти там на верхний щабельці на одній руці. Мама сину не забороняє - закусує губу і страхує знизу. Важко до того звикнути всеодно за сина страшно.

Син пішки пройшов всю відстань від дому до Антошки

В нас виробилась традиція на ніч з сином 'розмовляти'.

Кожен вечір (і перед денним сном також) син біжить в ліжко, лягає на своє місце і в солодкому передчутті задоволення кожного разу однаково каже:
- Давай щось поговоримо.

Мама відповідає щось в дусі
- А що би ти хотів обсудити?

Син в задумі блукає очима по стелі
- Ну хотів ми мама осудити и-и-и-и осудити мама хотів би.... як ми... як син и-и-и-и...
І врешті видає на одному диханні:
- Як ми з Кирилком ходили на манданчик!

І мама починає розказувати як одного разу мама і син пішли на кирилковий майданчик. І там син гойдався і лазив по високим високим драбинкам аж мамі страшно було а потім прийшов Кирилко з тьотьою мамою і ми пішли на майданчик біля лісу а по дорозі збирали малинку... і тд і в тому ж дусі.

Закінчився наш фестиваль у філармонії. Останні кілька разів ми вже не ходили - синові вже було забагато і він вперто кожен раз надавав перевагу Антошці. Ще кілька разів перед тим - були до половинки (до перерви). А ще до того, майже не пропускаючи, кожен день по повних півтори години. То мені важливо з точки зору прислухання природних нахилів сина. Шкода що я в музиці нулик повний. Були і джаз, і класика, і молоді, і старші, і скрипки, труби, віолончелі.

Світські справи

Взяли абонемент в філармонію на місяць на Віртуози. Після того як син просидів 2 години на концерті дорослого симфонічного оркестру (і навіть не пікнув), сидів дивився як дяді тьоті грають плескав и знов сідив дивився, а потім довго ще розказував татові, що там були контрабаси скрипки барабани і кожен раз в місті як ми проїздимо біля місця X син запитує 'а ми ідемо в фіямомонію?' Думаю раз така тяга є в людини - треба підтримати.

Але на академичній рік абонемент брати нам не підходить (не відомо що там ще за той рік буде, тим більше що вони аж з вересня). А зараз і до вересня буде сезон відпусток і нічого в філармонії на літо не планується. Але, ще перед відпустками оцей фестиваль, міжнародний, більше 20 концертів за 4 тижні, і на нього є абонементи окремо на тих 4 тижні, виходить взагалі за безцінь по 8 грн за концерт.

Ну і от. Ми попадаємо на 15 з них. Навіть потрапили на кінець одного, куди не мали попасти через мою накладку в розкладі. Це був джаз. Я, чесно кажучи, не розумію джазу. А, думаю, відомий європейський квартет - може я щось переосмислю, але здається наразі ні - не зараз - ці дизгармонічні звуки якось навіть назойливо виривали мою свідомість з інших зовсім непричетних до музики думок, які то і діло відволікали увагу.

Питаю Юліанчіка
 - Ну як концерт? Тобі сподобалось?
 - Та касьно котабас і баябан подобайось (класно контрабас і барабан - саме то)
 - Ще підемо?
 - Та та підемо! - і подумавши, - а там будуть іші баябани... сьоб не так таськайо? (інші барабани щоб не так траськало)

 Ну от весь ваш джаз, високий, витончений і гламурний, у цих словах - щось дуже траськає :)

Сьогодні повноцінно ідемо на класику на весь концерт - побачимо як піде.

Цього року весна забарилась. Прийшла аж на початку квітня легким потепліннямб, а 20 квітня закінчилась і почалось літо. Це коротка зарисовка, фон подій.

Ми з сином перестали боятися хороб і холоду і стали вибиратись на природу до баби і діда. Їздимо сюди з ночовками на 2-3 дні і потім вертаємось додому до нашого татка щось підготуємо їсти і знов на природу. І на стільки велика різниця в житті на землі і в квартирі навіть важко окресліти. Взагалі все по іншому. Тут в саду син собі ходить, сам собі бавиться в піску або поливає з бабою або з дідом дирочку просверлить чи зі мною в травинках покулупається чи з сусідськими дітьми 'порозмовляє'. А той один день в квартирі, коли я щось готую, такий для нього скучний - він не знає до чого взятися, починає нити, просити татковий телефон сідає з ним згорблений на дивані і може залипати так на години. Дуже штучне середовище.І виходить що мама має кинути всі справи і йти з дитиною на майданчик. Теж досить штучно. А з садом випустила і син бігає собі, і розвіток набагато кращий, як мені здається і свої справи поробити можна. Треба думати як зиму наступну прожити, бо цю ми в 4 стінах провели, а все наростаюча цікавість і активність сина не знаю як в 4 стини запхати, а штучно кудісь ходити 'розвиватися' душа не лежить. Подумати про зайняття для дому (типу за зиму змайструвати щось з дощечок і тп). І ще подумати як вдосконалити наше харчування тут і таткове дома поки нас нема, бо з тими переїздами сюди туди я менше готую.

Ще з зовнішнього - вже десь біля місяця ми з Юліанчиком їздимо велосипедом (нарешті роздобули велокрісло). Синові подобається і мені фізична активність. Возики коляски зібрали і поховали. Наскільки ми тепер мобільні, як зручно і як швидко віришуються там якісь питання кудісь зїздіти і щось привезти, раніше день відилити і покласті на такі речі треба було і потім я змучена  вже нічого до кінця дня не зробиш, а зараз зїзділи покатались і корисну справу зробилі і ще купа сил і часу перед нами.

Син починає видавати спонтанні творчі рішення, яких його ніхто попередньо не навчав.

Розвели в спальні гармидер, до сну так і не встигли прибрати. Син лежить в ліжку, мама сидить на краю дивану і в сумній задумі запитує

- і як же це сховатись від оцього бардаку?

Cин натягує ковдру на голову і каже

- отак

Дійсно - все просто :)

Синова тяга до руйнування і розкидання якось раптом змінилась на творення. Раніше мама будувала вежу з кубуків син чекав коли мама закінчить (з різною мірою витримки) і - бабах клас - вежа розлетілась. З мозаїки мама викладала машинку, син брав і висипав її дощиком і це була головна втіха.
Зараз син будує вежу сам і терпляче викладає з мозаїки 'робота'. Хоч ніхто ніби не керував що робити (а ля 'ти будуй а не розкидай', ну може раз від баби проскакувало).

Ми з Юліаном і з подругами були сьогодні у філармонії. А там! Справжні скрипки віолончелі і контрабаси. І все грає. І вовчик і лис і мавпочка і її дітки і всі співали танцювали. Син сидів навіть не рухався всі 40 хвилин. Треба буде повторити раз так добре пішло.

Сироїдичок росте

Юліан полюбляє приложитися до кортопельки. Сирої. Особливо коли мама готує обід і вже на всю хату запахи, а ще не готово. Тоді син біжить на кухню і 'дай мені мама сию тотопу!' і ще може 'сию моуку' попросити. 'сию тотопу і сию моуку, та! та! дай мама!'
І часник любить. 'І з хлібиком і маслечком дай мама часничку!'

А, логіка, от вона як викристалізовується!

- Син тут в теєфоні найшов фіммінг пул, потім закінчилось, і вже не найшов
- Буя буйочка, висохло - а став сухаїк!

І довго так говорить пробадають потягування першої букви... Може раз в день всього потягує, а може і того рідше.

Ще про розвиток, сон і грудне вигодовування після двох

Син і надалі засинає з плачем. Мені би дуже хотілось, щоб він рано лягав і рано вставав, а сам по собі його режим зсувається до пізніх вкладувань і пізнього прокидання. Вчора я не забирала його в ліжко в 21 як звично, а залишила з нашим татком і в 22:30 він, правда з таткової подачі, прийшов до мене сам, забрався на своє місце і мирно заснув. Правда прокинувся в 8 ранку не дуже пізно як для нас. І що би то значило...
В обід теж тільки заїкаюсь що от давай відпочинемо силки наберемось і тоді... все, далі не слухає, зразу хникає і терміново треба надвір погуляти чи на кухню іти їсти чи помалювати... І будь мудрим. Сьогодні після таких хникань заснув за 5 хв з сісьою.

А годувати поміж тим не дуже то вже і приємно. Не так нестерпно як місяці 2-3 назад (ми тоді на кілька хвилин в тиждень прикладались, так що годуванням то можна було назвати досить умовно), зараз досить все-таки зносно.
Я кожен раз проникаюсь тим, як моє янголя зразу притихає біля грудей, прижметься / притулиться / обіймає тебе всіма ногами і руками і величезними очима вдивляється прямо мені в душу. То проймає і не на жарт.

Так, що будемо вертатись до ГВ однозначно. Крім того зайвий спосіб заспокоїти людину, в арсеналі засобів завжди знадобиться.

До речі. До сьогодні я ці речі не звязувала. Син ніколи не був агресивний. А недавно почалось. Якщо вже майже добудована пірамідка візьме і впаде під останнім кубиком то вона потім гнівно розноситься вщент і розкопується ногами по всій кімнаті. Або ще що не виходить, практично зразу розстройство і махання руками. Впринципі то напевно необхідний етап розвитку - гнів і способи з ним спавляння. І десь я може рада, що то тільки аж зараз в нас почалось (а не раніше як в декотрих буває і в рік навіть).

А сьогодні син вперше мене вдарив. По руці. Він хотів уваги, ходив питався щосекунди, щось просив йому поставити, побудувати, насіння полущити, я мінімум щось йому робила, що він хотів, але восновному просила почекати. І от він знервувався і вдарив рукою. На моє 'маму ми не б'єм' почав стіл бити і підлогу. Ну я зрозуміла - в першу чергу на другий раз так довго не фруструвати дитиночку.

На разі на синові спалахи злості я ніяк не реагую (якщо то не биття людини, але так тільки раз було сьогодні і все). Знаю, що не можна того подавляти. Воно якщо вже виникло в нього в середині, то має обов'язково вихотити. Не заганяти то всередину і не подавляти. Щоб ніяких внутрішніх негераздів не нажити. А те що воно в такій руйнівній формі виходить наразі хай так буде. Він же ще маленький. Підросте буде правильніше проживати гнів / злість / фрустрацію / агресію. А я за цей час надіюсь придумаю, як йому полегшити участь. Причому саме проживати, а не подавляти. Для мене до речі це питання відкрите і актуальне (прожити, а не подавити) так, що ми з сином разом розвиваємось.

І можливо ще сказується брак уваги. Ось вже може біля двох тижнів раптом людина почала сама подовгу бавитись, а я почала встигати просто нереально багато всього. На скільки чистіше стало в домі. Я балуюю нас з мужем варениками майже щовечора! Ні, ще не наїлись. А людина прокидається і катає машинки до обіду з перервами на поїсти / попити.

З другого боку є і не дуже позитивний наслідок з цього всього - ми менше часу проводимо разом. Я менше дивлюсь сину в очі. Менше гладжу і обіймаю. Інколи син може розстроїтись і прибігти, щоб мама пожаліла. Син завжди біжить щоб жаліла мама, навіть якщо бавився з татком в другому кінці хати. При цьому, то може зовсім щось неболюче незначне статися, а на руках може хникати довго довго. Зовсім зовсім недавно це почалось. Раніше досить швидко заспокоювався і біг далі по своїх справаx (ще міг підтвердити, що, все, мама, вже легшенько, пускай). А зараз майже без сліз і схлипувань (або зовсім трошки на початку), просто вкючає звук 'и-хи-и-и' і так по кругу. Часом щось собі забудеться, про щось подумає і перестає хникати, поковиряється в носику, а потім знов згадає і далі 'и-хи-и-и'.  Так ніби - ось він, привід щоб мама погладила / пожаліла - і хоч давно нічо не болить - ти мама обнімай і гладь. І ще я зрозуміла (ну не зрозуміла, а вичитала і мені то стало близько), що дуже важливо мовчати і не відволікати сина від його похникувань. Ну в крайньому разі можна зрідка щось сказонути. Але ні в якому разі не переключати на щось інше і заговорювати зуби тільки щоб він перестав. Просто обняти на руках і тихенько з ним посидіти. Можна злегка покачуючись. І коли він сам виюркне з рук і сам захоче чимось займатись, тільки тоді можна вже взаємодіяти. Все, його внутрішня потреба задоволена, можна рухатись далі. Правда можна поставити питання - що це за потреба - просто уваги, чи фізичної ласки, чи потреба похникати (навіть якщо просто так) і бути при цьому прийнятим і почутим (а не переключеним, ніби ця потреба зовім не має значення).

З іншого боку, якщо все-таки в той час, який ми проводимо разом, попробувати сина обійняти, то він відсуне мою руку, мовляв заважаєш ти мама, ще буває скаже 'не юхай мама' ніби зніяковіло або і просто без видимих емоцій.

Знов накатала цілу купу, а висновки які?
А висновки такі
- знов почати засинати з груддю
- більше уваги синові
- відслідковувати динаміку спалахів злості і подовгого похникування

Кроткі зведення новин і плани

От і закінчився наш річний абонемент в басейн. Все було класно, але тепер буде ще краще. Син привик до води, ми не займались і не  вчились плавати просто у вільний формі собі бавилися. Тепер можна би було знайти інший басейн для дітей і ходити туди раз в тиждень для різноманітності. Щодня, як виявилось, трошки забагато.

Раз на тиждень-два ходимо бавитись до подруги з хлопчиком на рік старшим (і ще маленька сестричка в них є). Юліанчика не дуже зараз цікавить ні сам хлопчик ні його сестричка, вся увага в основному зосереджена на його іграшках.


Попри це наразі до нового року як мінімум нікуди не планую водити ні на які заняття. Все самі все дома. Знов згадаємо, що таке дитячі майданчики. За цей рік ми забули, що це таке. Наразі боїмось грипів і тому всіх соціальних контактів уникаєм. Наразі Бог милував і після осіннього двомісячного смаркання після моря ми більше не хворіли. А там весною літом потепліє і будем більше на природі бувати.

Більше організуватись (самій в першу чергу) з англійською, щоб з сином було, про що поговорити. Вчимося ми неакадемічно і навіть не у формі гри і з мого боку ніякого напруження з приводу підготовки дидактичного матеріалу немає що добре бо час не займає. Але якщо все-таки мені трошки піднапружитись то думаю краще буде і для мене і для сина.

Говорить людина вже зовсім добре. Реченнями такими довговатими навіть вже. Хоча буває, і то наразі досить часто, що зупиняється на початку якогось слова і тягне одну букву ніби не може слова підібрати. В такі моменти мама уважно дивиться сину в очі і помалу киває ніби даючи посил 'так так, я майже зрозумла, що ти маєш на увазі' і то серйозно і не перебиваючи повністю зберігаючи мовчання. Врешті син підбирає недостаючий пазл і далі одним махом випалює залишок речення.

Задумали наліпити собі овочів і може ще чого

Режим денного сну з циклом в кілька днів

Юліанчик від народження завжди гарно спав. Не пригадую жодного разу коли би мені доводилось його годинами укачувати до сну. І син ніколи проти сну не протестував. Спатки так спатки - побіжить сам ляже і ходи, мама, давай сісю і будем спатки. Отак от повезло.

А на днях таки почалось. Обід. Сльози, плач і захлипуючись 'не хочу спатки'. І що би то значило.  Може дійсно вже досить сил щоб цілий день на ногах.  Грамотно, кажуть, що просто ввечері класти раніше на кількість годин непоспаного обіднього сну + півгодини. Хоча в 2.5 ще рано без сну однозначно. Ми попробували. День пройшов нормально, не було видно по синові ні втоми, ні перезбудження, ні нестандартних реакцій. А ввечері раптом і різко - все не то, все не так, дайте то чого нема.

- Змучився синочок?
- та-а-а-а, - вже плачучи

Короче затягнули ми трохи, беру на ручки несу плачущого в спальню під супровід 'не хочу спатки'. Максимально швидко покласти в ліжко і дати сісю. Плачучи і віднікуючись, обнімає маму, бере ам, закриває очка, дихання вирівнюється, людина в секунду засинає.

Наступного дня в обід заснув без проблем і спав 3 години. І ще наступного. А на трений день ні в яку. І так ми приспособились - день не спимо, два-три відсипаємось. Впринципі, то для мене таке собі відкриття, що режим може бути отаким циклічним в кілька днів. Далі я так думаю (може через пів року) будем спати через день і потім (через рік) раз в кілька днів і ще потім зовсім перестанем. Хоча то я так пальцем в небо тикаю, можуть зовсім інші термини бути.

Запізніло напевно вже трошки такі забави, але як здогадалися так і почали бавитись.
Юліан попарував шкарпетки після прання. Я вибирала одну, а син підшукував до неї пару з купи. Робив це повільно, але все правильно. А серед них були і практично геть зовсім однакові, відрізнялись кольори деяких смужок наприклад.