Син і надалі засинає з плачем. Мені би дуже хотілось, щоб він рано лягав і рано вставав, а сам по собі його режим зсувається до пізніх вкладувань і пізнього прокидання. Вчора я не забирала його в ліжко в 21 як звично, а залишила з нашим татком і в 22:30 він, правда з таткової подачі, прийшов до мене сам, забрався на своє місце і мирно заснув. Правда прокинувся в 8 ранку не дуже пізно як для нас. І що би то значило...
В обід теж тільки заїкаюсь що от давай відпочинемо силки наберемось і тоді... все, далі не слухає, зразу хникає і терміново треба надвір погуляти чи на кухню іти їсти чи помалювати... І будь мудрим. Сьогодні після таких хникань заснув за 5 хв з сісьою.
А годувати поміж тим не дуже то вже і приємно. Не так нестерпно як місяці 2-3 назад (ми тоді на кілька хвилин в тиждень прикладались, так що годуванням то можна було назвати досить умовно), зараз досить все-таки зносно.
Я кожен раз проникаюсь тим, як моє янголя зразу притихає біля грудей, прижметься / притулиться / обіймає тебе всіма ногами і руками і величезними очима вдивляється прямо мені в душу. То проймає і не на жарт.
Так, що будемо вертатись до ГВ однозначно. Крім того зайвий спосіб заспокоїти людину, в арсеналі засобів завжди знадобиться.
До речі. До сьогодні я ці речі не звязувала. Син ніколи не був агресивний. А недавно почалось. Якщо вже майже добудована пірамідка візьме і впаде під останнім кубиком то вона потім гнівно розноситься вщент і розкопується ногами по всій кімнаті. Або ще що не виходить, практично зразу розстройство і махання руками. Впринципі то напевно необхідний етап розвитку - гнів і способи з ним спавляння. І десь я може рада, що то тільки аж зараз в нас почалось (а не раніше як в декотрих буває і в рік навіть).
А сьогодні син вперше мене вдарив. По руці. Він хотів уваги, ходив питався щосекунди, щось просив йому поставити, побудувати, насіння полущити, я мінімум щось йому робила, що він хотів, але восновному просила почекати. І от він знервувався і вдарив рукою. На моє 'маму ми не б'єм' почав стіл бити і підлогу. Ну я зрозуміла - в першу чергу на другий раз так довго не фруструвати дитиночку.
На разі на синові спалахи злості я ніяк не реагую (якщо то не биття людини, але так тільки раз було сьогодні і все). Знаю, що не можна того подавляти. Воно якщо вже виникло в нього в середині, то має обов'язково вихотити. Не заганяти то всередину і не подавляти. Щоб ніяких внутрішніх негераздів не нажити. А те що воно в такій руйнівній формі виходить наразі хай так буде. Він же ще маленький. Підросте буде правильніше проживати гнів / злість / фрустрацію / агресію. А я за цей час надіюсь придумаю, як йому полегшити участь. Причому саме проживати, а не подавляти. Для мене до речі це питання відкрите і актуальне (прожити, а не подавити) так, що ми з сином разом розвиваємось.
І можливо ще сказується брак уваги. Ось вже може біля двох тижнів раптом людина почала сама подовгу бавитись, а я почала встигати просто нереально багато всього. На скільки чистіше стало в домі. Я балуюю нас з мужем варениками майже щовечора! Ні, ще не наїлись. А людина прокидається і катає машинки до обіду з перервами на поїсти / попити.
З другого боку є і не дуже позитивний наслідок з цього всього - ми менше часу проводимо разом. Я менше дивлюсь сину в очі. Менше гладжу і обіймаю. Інколи син може розстроїтись і прибігти, щоб мама пожаліла. Син завжди біжить щоб жаліла мама, навіть якщо бавився з татком в другому кінці хати. При цьому, то може зовсім щось неболюче незначне статися, а на руках може хникати довго довго. Зовсім зовсім недавно це почалось. Раніше досить швидко заспокоювався і біг далі по своїх справаx (ще міг підтвердити, що, все, мама, вже легшенько, пускай). А зараз майже без сліз і схлипувань (або зовсім трошки на початку), просто вкючає звук 'и-хи-и-и' і так по кругу. Часом щось собі забудеться, про щось подумає і перестає хникати, поковиряється в носику, а потім знов згадає і далі 'и-хи-и-и'. Так ніби - ось він, привід щоб мама погладила / пожаліла - і хоч давно нічо не болить - ти мама обнімай і гладь. І ще я зрозуміла (ну не зрозуміла, а вичитала і мені то стало близько), що дуже важливо мовчати і не відволікати сина від його похникувань. Ну в крайньому разі можна зрідка щось сказонути. Але ні в якому разі не переключати на щось інше і заговорювати зуби тільки щоб він перестав. Просто обняти на руках і тихенько з ним посидіти. Можна злегка покачуючись. І коли він сам виюркне з рук і сам захоче чимось займатись, тільки тоді можна вже взаємодіяти. Все, його внутрішня потреба задоволена, можна рухатись далі. Правда можна поставити питання - що це за потреба - просто уваги, чи фізичної ласки, чи потреба похникати (навіть якщо просто так) і бути при цьому прийнятим і почутим (а не переключеним, ніби ця потреба зовім не має значення).
З іншого боку, якщо все-таки в той час, який ми проводимо разом, попробувати сина обійняти, то він відсуне мою руку, мовляв заважаєш ти мама, ще буває скаже 'не юхай мама' ніби зніяковіло або і просто без видимих емоцій.
Знов накатала цілу купу, а висновки які?
А висновки такі
- знов почати засинати з груддю
- більше уваги синові
- відслідковувати динаміку спалахів злості і подовгого похникування
Немає коментарів:
Дописати коментар
...І що Ви про це все думаєте?..