Наразі ніякої ревності не спостерігається. А я так її, не без остраху, треба сказати, але чекала. А тут - халява!
Хоча навіть при таких полегшених умовах мама умудрилась на сина посваритись, пошикати і навіть шльопнути. Бідний син вже почав з переляком на маму дивитись після любого зчиненого шуму. А дитиночка ж не винна, що мама не приспособилась.
Ми ніяк попередньо не привчали сина ні до чого специфічного, що би нам могло зараз бути корисним, оскільки просто не знали, що з того всього могло би принести користь, а що би тільки стресу додало. Так і вирішили - хай все іде своїм ходом.
Так, наприклад, не привчали до того, щоб не шуміти, коли хтось спить. І мама постійно сина одьоргує - тихіше, пошепки, не шуми. Хоча от за 2 тижні ніби заходить принаймні в спальню тихенько.
Хоча пошепки навчився говорити ще в філармонії - дома говорить голосно преголосно. Ходили на демку англійської розвивайки недавно - син там такий тихенький претихенький, говорить собі під носик ледь ледь чути. Хоч ніби не соромиться і не зажимається.
Ще багато невчасних 'чому' почалась.
Вечір, майже ніч, темно, місто, центр, в мене руки зайняті, кажу, щоб взявся за трубу возика і йшов з нами - 'чому?' і не робить того, що я кажу. Я можу повторювати до посиніння, а син не слухаючи навіть що я там пояснюю знов 'чому?'. Яка логіка запитувати, якщо не цікаво, що тобі відповідають??? І не робить того, що сказано. Хоча не хочеться природну цікавість забивати, якщо це взагалі вона.
Ну і таке всяке. Дійсно, син мені таким великим тепер здається. Саме великим - але не старшим. Просто величезним. Величезна голова, ноги, попа, руки. Хоча емоційно і не сприймаю його великим... але от почала дратуватись. Надіюсь, що на цьому і закінчила :).
