Мама захворіла і не могла давати сину молочка біля десяти днів. Дивно але особливо сильного плачу чи істерик така ситуація не викликала. Згадував за сісю два дні і то невпевнено якось. А хворенька, ну то хворенька - сумно, але що поробиш. Засипати довше стали. Сам момент лягання в ліжко став тепер для людини неприємний. Але якщо рішуче і швидко (щоб не встигла розігратись трагедія) затягти сина в ліжко, обняти брикаючогося і сварющогося малюка і почати співати або розказувати казочку, то людина тутже обмякає і зосереджено слухає. Доки не засне. Кілька раз прокидався серед ночі і просив хліб чи булочку. Кілька раз просто тата кликав спати. Отак серед ночі починає вовтузитись і спросоння кличе 'тато пати'. Але все минає і труднощі також і ось мама виздоровіла і сьогодні після всіх розказаних казочок і проспіваних пісеньок, коли син лежить і зосереджено дивиться в одну точку мама подумала і каже 'ну що, синочок, може сісю?'. Син явно не чекав такого повороту але поспішив погодитись. І от ми знову разом