Один в ліфті

Зібралися ми отже гуляти. Викликали ліфт, стоїмо чекаїмо, приїхав, зайшли, нажали вниз. А він не їде. Ага, зрозуміла - кнопку виклику заклинило. А треба сказати, що не на ту натрапили - щоб я дитину саму в ліфті лишила отак от просто - ні ні - я то знала, що навіть якщо в той момент, коли я вискочу на секунду, ліфт вирішить собі їхти, то його запросто можна зупинити ще раз нажавши ту кнопку виклику і він якби передумає і благородно знову відкриє свої обійми двері. Ці всі думки за долі секунди пролітають. Ну і значить, вистрибую швиденько, розклинюю кнопку виклику, вся така довольна, що все прораховано і все під контролем.
І що ви думаєте? Правильно - ліфт закривається, моя рука судорожно тикає ту кнопку під дзвінке, завершальне, остаточне і безповоротне бам-м-м дверей, а мирний голосочок синочка швидко розтає десь там... внизу...

Стою. Одна.
Ну нічо, думаю. Внизу біля конс'єржки вивезуть добрі люди мою дитиночку, а там і я спущусь.
І раптом накатує дикий приступ паніки. Як він там один?  А якщо зайде хтось і він перелякається? А якщо я спущусь до вахтера а сина там нема? А якщо ми якось розминемось? Ну і безсилля що небудь змінити - то взагалі...
Приїздить інший ліфт, спускаюсь, по дорозі зупиняється на якомусь поверсі, чую моя ляля маленька балакає. Тьтя-сусідка витягла возика і думала що то з ним робити. Ну і от. Зразу відлягло. А руки довго ще трусились.

Уроки і висновки: не надіятись на всякі там кнопки, а ліфт зупиняти по варварськи всунувши що небуть між двері (краще нехай ламається, ніж таке має повторитись).