Юліанчик катався сьогодні на оглядовому колесі в парку культури. Сидів сам, трошки порозглядався і далі зосередився на кабінці, в якій ми піднімались. Все пробував порулити рулем який повертає крісла. Всетаки взяла на руки. А кабінки відкриті, треба сидіти тихенько і не дихати - від пропасті вниз відділяє всього навсього ланцюжок. Юліанчик до того ланцюжка як прилине, ніби ні в чому не бувало, а мені серце в п'ятки. Нема страху в людини. Прижала сина до себе і так вже спустились.
Атракціон №2 - міні гірки і поїздочок по ним значить вгору-вниз. О то страху було! Я заперлась ногами щоб не вилетіти з того паровозика , руки то зайняті - руками прижимаю до себе сина, а на ньому навіть і ланцюжка нема (до наручних пасажирів ланцюжок не дістає). Сину явно не до душі прийшлось то все, мотав головою - ні мовляв, не то. А зупинити то, як зупиниш? Їхали і заговорювала сина - ще трошки і все закінчиться.
М-дя. А з мого дитинства спогади зовсім інші.
Зато прогулянка до карусель шикарна була. Ми знайшли гніздечко з синичатами і дивились, як мама-синичка їх годувала. І багато ножками син вже ходить. І дуже прості речі стільки цікавості і радості викликають. Наприклад знайти патичок і попахкати ним по землі. Або розламати по навпіл і тепер в обох руках по палочці. Або іти збирати камінці. А потім кидати їх бабах. І краще не просто на землю, а в калюжку/озеро. Або видертися на лавку і позаглядати за її спинку. От якось нам такі заняття краще ідуть а-ніж штучні якісь рукотворні...
Немає коментарів:
Дописати коментар
...І що Ви про це все думаєте?..