Дивимось книжечку. Щука пливе в річці. Син відривається від книжечки, народжується думка, він зосережено дивиться на маму, злегка прихмурюється, і думка починає транслюватись у слова. Повільно повторюючи слова по кілька раз, звертаючись до себе всередину і повертаючись сюди наверх, слово за словом людина викладається в них:
- син, мама, син не йубить тупатися в мо-оі!
І нахмурено похитує головою в різні сторони, ніби підтверджуючи - ні, ні, таки не любить.
І, просвітлівши піднімаючи брівки, все так же невідривно дивлячись на маму:
- тато йубить тупатися в моі
І знов, нахмурено киваючи:
- син не йубить
Оце все життя в тому. Хіба може якась робота 'на дядю' зрівнятись з тим щоб кожен день бути причасною до чуда?
Немає коментарів:
Дописати коментар
...І що Ви про це все думаєте?..