Про необхідність каляски / возика / візка нам періодично говорили всі родичі і трошки з меншим напором практично всі знайомі. Але настав час і я також до того дійшла. Хоч чомусь дуже не хотілось.
Хотілось носити на руках і в перевязці поки не побіжить. Хотілось якнайдовше бути разом, якнайближче, якнайкраще відчуваючи один одного. Як то класно гуляти собі і неперервно дивитися у великі мої кохані оченята, а потім цьомати цьомати цьомати носика і щічки. А потім розказувати про щозавгодно і показувати все довкола.
А що возик - посадив (це ж так далеко від себе!!) і щоб щось розказувати - то ж майже кричати треба, а поцьомати як? Кожен раз зупинятись? А обняти? А хочеться вже, а не дома. Ну і от.
Та й залишилось всього нічого - ми вже от от підемо. Такі думки аргументують мою відмову від возика поки все добре і нічого не болить. Але періодично відчуваючи дискомфорт у спині моя непробивна позиція круто розвертається на всі 180 і починаються вагання ... а все-таки може... За кілька днів знов почуваю себе краще і знову не треба нам ніякого возика.
А сьогодні спина заболіла там де ніколи не боліла. Ну і от.
"Якщо не сьогодні то я геть вимучусь від тих вагань і від болю" - подумала я, взяла і купила візок. "Зрештою завжди краще мати вибір - захотіла оділи слінг, ну а не дуже самопочуття - то і у возику проїхатись можна" - заспокоювала себе я. Але чомусь сумно. Типу сама свої ж очікування не виправдала - навіть до року не доноссила. Ну і от.
Немає коментарів:
Дописати коментар
...І що Ви про це все думаєте?..